"Чаша повна" (занотувала монолог своєї бабусі)

Колись давно, коли ще дівчиною була, я мріяла. Уявляла, що найгірше вже пережила, натерпілася. Не знала, що чаша випробувань може бути бездонною. Коли ми за 15 хвилин мусили зібрати всі пожитки, ніхто не знав куди нас вивезуть. Не було кому захистити. Загін упівців ховався десь в лісах і старша моя сестра з ними була. Тато наш з дзядзьом в тюрмі сиділи. А ми з мамою і бабкою виносили з хати перини і плакали мовчки. Бо не смів ніхто й слова сказати, розстріляли б зразу.
На Сибірі я своє здоров’я лишила. Лікарі були, але краще б не було. Люди б тоді своєю смертю помирали, а не мучилися в агоніях. Та не всі помирали. Мучилися, а це тяжко. Бувало, просинаєшся зимою і не можеш встати, бо волосся примерзло до землі. І відриваєш з усім, бо вставати мусиш і йти до роботи. Відтоді, а тоді мені лишенька 15 рік йшов,  хустку ношу. Там і зуби мені повипадали. Нічо молочного їсти не давали, все, до останньої краплі молока, відправляли на завод. Та шо там казати, нікому того не побажаєш і не передаш словами.
Коли вже можна було вертатись, вернулась. А з родини нікого, лиш сестра, що за пару днів в тюрмі посивіла і стала на 10 років старшою.
Хотіла відчути себе людиною.  Вчилася шити, стала передовою швачкою району. Робила все, аби вже моя дитина мала що їсти і вдіти. Шила ночами і днями, щоб виконати план. Так лишила очі. Думала, хотіла всім серцем, щоб вже на старості мати спокій. Гроші відкладала на книжку. Ага, спокій лиш сниться тепер. Всьо пішло за вітром. Теперка йде Україна в новім керунку. Та шо з того. Мені вже все рівно. 83 – це не мало. Я прожила свій вік і легше не стало й не стане. Я мріяла дівчиною, а вже бабою бачу, що та чаша бездонна. Теперка ваша черга випробувати своє терпіння.